Особистий простір від Фастова до Хрещатика

У тісняву та задуху ранкової години-пік, коли на одного пасажира столичної індустрії перевезень приходиться 20 квадратних сантиметрів площі (достатньо, аби поставити дві ноги) і кожен ковток повітря сприймається з вдячністю, прорвалась дівчина у довжелезній смугастій веселковій сукні з метровою у діаметрі спідницею. Вона подолала перешкоди вузьких турнікетів і спротив працівників метрополітену, протиснулась у вагон і, зайнявши половину проходу своїм по-королівськи пишним вбранням, ловила збентежені погляди випадкових глядачів.


За словами художниці, «головна ідея акції полягає у відвойовуванні особистого простору в міському транспорті завдяки габаритному одягу. Сукня уособлює візуалізацію мого особистого простору, адже, за свідченням психотерапевтів та соціологів, людина має зону особистого соціального простору в 1,3 метра. Проникнення натовпу у зону, меншу, ніж 1,3 метра, занурює людину у стан постійного стресу та підсвідомого хвилювання, примушує весь шлях до кінцевої мети поїздки знаходитись у постійному напруженні. Отже, я тільки претендую на звільнення від стресу та потребую особистого комфорту за правом мого існування – я людина, отже, маю почуватися вільно та гідно.»

Буквальна фізична окупація комфортного особистого простору в натовпі громадського простору – лише метафора, за якою від нас ховається проблема нівеляції особистості, нехтування людською гідністю в шаленому темпі гонитви за благами цивілізації. Людина – завжди ціль і ніколи не може бути лише засобом, - перефразована кантівська максима особливо актуальна в даному контексті.


Особистий простір, якого вимагає художниця для себе, не є приватизованим. Вона не прагне відділитись від інших у мушлі 1мХ1м, а прагне вибудувати нові комунікативні зв’язки, які не нехтують її особистими потребами. З одного боку, ситуація може здатись конфліктною, адже художниця створює свій особистий простір, відбираючи його в інших: «Хоча відмежування зони особистого простору, за рахунок особистого простору інших може видатись досить егоїстичним, проте, створюючи додаткові незручності я свідомо загострюю проблему скупчення людей у транспорті. Гіперболізуючи проблему художніми засобами, я критикую її.»

Збентежене желе натовпу розступається перед парадоксально-абсурдним дійством, що розгортається за непередбачуваним сценарієм і нібито не вимагає жодної активної реакції у відповідь. Художниця ж мовою свого тіла, в широкому розумінні, і зачитуваними текстами створює навколо себе огорожу, окреслює свій особистий простір. Вона знаходиться в центрі кола і в центрі всезагальної уваги, довкола неї мимовільні глядачі утворюють оточення, яке вже не загрожує, а, навпаки, оберігає її цілісність.



Яскрава, веселкових кольорів, сукня художниці старовинного крою з пишною спідницею провокує цілу низку інтерпретацій. Одяг символізує соціальну природу людини, відображає її соціальний статус. Традиційне жіноче вбрання XVII-XIX ст. – великі, пишні сукні з тугими корсетами - незграбне, незручне, в якому тяжко пересуватись, є символом становища жінки в патріархальному суспільстві. «Спідниці» – так зневажливо називають представниць жіночої статі. Жінка в такому вбранні приречена на пасивність, незграбність, обмеженість у русі, а відтак, у своїй діяльності. Це жінка невільна, поставлена цілковито у залежність від зовнішніх обставин, позбавлена можливості бути особистістю.

І хоча в своїй акції Аліна Копиця використовує тяжку і велику сукню для виборювання особистого простору, залишається двозначність, викликана асоціативним зв’язком між вбранням і жіночою сутністю в традиційному тлумаченні. Це, в свою чергу, відсилає нас до питання про жіночу тілесність.

Жіночий акціонізм – Валі Експорт, Марина Абрамович, Ванесса Бікрофт – часто апелює до тіла і тілесних практик. В патріархальному суспільстві тіло жінки забезпечує її життя. Це єдиний товар, з яким вона виступає як учасник соціально-економічного життя. Так само з допомогою тіла художниці в сучасних художніх практиках актуалізують питання зміни статусу жінки. Феміністичний дискурс художниця вводить також буквально, зачитуючи вголос коментарі – уривки з текстів Сімони де Бовуар, П.Елліот, Н.Менделл, белл хукс, уривки статей, присвячених фемінізму, маніфест Фабрікі Найдєнних Одєжд та історії про жінок, написані жінками.

І хоча зміст акції передбачав багаторівневе прочитання, більшість сприймала його лише як епатаж чи звичайнісіньку витівку. Мимовільні погляди, притягнуті яскравим кольором і незвичним фасоном вбрання, глядачі намагались приховати, ніби соромлячись дивитись на «пустощі» чи шкодуючи хоч мить своєї уваги витратити дарма… Чи, можливо, це свідчення байдужості? Байдужості наших співгромадян, які і без якихось там мистецьких витівок аж занадто заклопотані?