Колін Райт "Анархізм, Фемінізм та Особистість"

Будучи соціальними анархістами, ми успадковуємо більшість постулатів теорій (вироблених досвідним шляхом), що стають все міцнішими з плином часу. Для нас аналіз владних відношень, що класифікують гноблення в термінах ієрархії та домінації, дає ключ розуміння багатьох соціальних рухів — таке розуміння, яким, трапляється так іноді, не володіють багато самих учасників цих рухів. Отож, під час проникнення в суть основних засад загальної соціальної теорії, ми зобов’язані вчитися досвіду нових соціальних рухів задля того що наповнити цю теорію новим змістом. Тому ми пильно дослухаємось та вчимося тому, що кажуть люди з іншим кольором шкіри про європоцентризм та інші форми расизму, активісти спільнот з альтернативною сексуальною орієнтацією про гетеросексизм та гомофобію, зоозахисники про спецієтізм і т.д.
В цій статті ми зосередимось на феміністському русі для того, щоб, з одного боку, визначити, що може дати фемінізму анархістський аналіз, з іншого, що побачити, що ми можемо взяти для власного руху з фемінізму. Оскільки чоловіча участь у феміністичному русі є в певному сенсі суперечливою, я розпочну з розділу, в якому розповім про власну причетність до аналізованої проблематики. І я завершу статтю деякими міркуваннями про екологію як майбутню об’єднавчу основу спільної діяльності як анархізму, так і фемінізму.
Було б несправедливим твердити, що анархістський рух — і в минулому, і зараз — є андроцентричним, тобто зосередженим навколо проблем виключно чоловіків. Та теоретичне постулювання абстрактної та узагальненої „рівності” лишає по собі багато недоказаного, особливо якщо ця „рівність” не поширюється на „домашню” сферу. Багато анархістів в своїх аналітичних роздумах продовжують ігнорувати реальність чоловічої домінації, спрямовуючи свою критику на товарні відношення, капітал та державу, або цивілізацію. Які б чесноти не мала така критика, гендерна рівність або ж отримує меншу пріоритетність, або за загальною думкою „природно” випливає і слідує за названими вище речами, якщо в наших міркуваннях ми стали на правильний шлях. Той же факт, що „вичавлювання” з себе сексизму може потребувати певних зусиль, згадується дуже зрідка.

Чоловіки у феміністичному русі

Чоловіки мають боротися за набуття для себе самих певного досвіду про їхнє власне гендерне місцеположення, що перешкоджатиме виявленню чоловічої зверхності.
Сандра Гардінг

Будучи чоловіком, я все відкладав своє знайомство з фемінізмом до того часу, як мене захопили політичні концепції лівого екологічного руху. До того я був впевнений у тому, що боротьба за свободу людини може відбуватися виключно у розумовому полі, сформованому чоловіками (хоча і з приділенням уваги жіночим питанням). До того моменту я лише пасивно підтримував здобутки жіночої автономії. Та вже тоді я зрозумів (з текстів), що всі чоловіки мають певні вигоди від сексизму — не лише ті, хто принижує, ґвалтує, домагається та дискримінує — і це дало мені змогу глянути глибше на природу моєї чоловічої (білої) привілейованості. У сімейному житті, в навчанні, на ринку праці я завжди мав переваги над моїми колегами жінками (та людьми з іншим кольором шкіри). Тоді мій інтерес до фемінізму почав зростати і, читаючи феміністичну наукову та художню літературу, я почав розуміти, що моє власне уявлення утопічного майбутнього стає більше про-жіночим та жіночо-центричним. Хоча мої усвідомлені антикапіталістичні та антидержавні позиції лишалися незмінними, я відчув внутрішні зрушення до більшої уваги до питань піклування, виховання та сфери інтимних стосунків. Я почав розвивати в собі феміністичну чуттєвість і для мене відкрилося, як легко розпізнати в людях поведінкову патріархальність, що до того часу була для мене цілком невидимою. Врешті, я зрозумів, як боротьба феміністок приносить користь мені самому. Хоча Емма Голдман вказувала на те, що лише жінки самі можуть звільнити себе від власного „внутрішнього” гніту, чоловіки можуть відігравати важливу роль у сприянні подолати „зовнішні” прояви патріархату. Викриваючи власний сексизм та борючись із сексистськими проявами у інших чоловіків, ми можемо допомогти у створенні такого клімату у стосунках між людьми, що пришвидшить можливість повної участі кожного у всіх сферах життя. Хоча в самій феміністській спільноті існують різні думки про можливість участі у русі чоловіків, в цілому жінки вітають такі намагання. Сандра Гардінг у своїй останній книзі наголошує на тому, що чоловіки можуть бути феміністами, беручи до уваги той факт, що білі жінки можуть бути антирасистками. На її думку, чоловіки мають засвоїти „зрадницькі ідентичності” та розвинути в собі „феміністичні позиції” (Harding, p.288). Однак, участь чоловіків у феміністичному русі (в тому числі і моя власна) вимагає деяких застережень. „Чоловіки полюбляють все зводити до власних стандартів, скеровувати, оцінювати та управляти всім, до чого можуть дістати їхні руки”, пише авторка (p.280). Тому лише у разі усвідомлення чоловіками небезпеки поглинання фемінізму нашим чоловічім порядком денним, лише у разі існування вольового рішення з боку чоловіків почути жіночі голоси, ми можемо принести користь рухові. Врешті, суттєвим є те, що жінки здобудуть повноваження, що і так їм належать, а не те, що чоловіки братимуть у цьому участь. Отже, виходячи з вищесказаного, багато перешкод, що можуть і далі підтримувати чоловічий сексизм, мають складну природу, ними просякнуто все навкруги і вони є відносно недослідженими. Ми, чоловіки, можемо зробити внесок до розбудови феміністичної логіки, гендерної рівності і т.д., але разом з цим не помічати, як наша власна поведінка може мати риси залякування та зверхності. Навіть коли ми говоримо про інституціолізовані фактори (родина, школа, ЗМІ і т.д.), незримий (або, навпаки, досить помітний) складник гендерної соціалізації лишається. Ми все ще досить мало знаємо про розвиток дитини та про конструювання маскулінітету (masculinities) та фемінінітету (femininities). Але, попри те, що цілковите знищення патріархальної поведінки може вимагати часу, розмірковуючи про фемінізм, я приходжу до висновку, що він є шляхом до людського звільнення. Ми всі матимемо переваги від життя в суспільстві, що надає великого значення взаємопіклуванню та взаємодії власних членів, в основі яких не лежить агресія та залякування.

Фемінізм та розподіл на ліберальний та радикальний напрямки

... досягнення повної свободи для жінок (всіх, а не лише привілейованої групи) передбачає здійснення таких глибоких економічних, соціальних та політичних змін, внаслідок яких, де б не відбувався відповідний процес історичного розвитку, не лишалося б жодного місця для існування сучасних status quo.
Естер Айзнштайн (p. xvii)

Мінімально фемінізм є сукупністю поглядів щодо досягнення гендерної рівності, усвідомленням того, що чоловіча домінація є реальним фактом, і такий стан справ не є природним. Фемінізм є укоріненим у ліберальні традиції незалежної (autonomous) особистості, що має змогу робити вільний вибір. Ця традиція і по сей день має численних прихильниць феміністок. Ці феміністки переконані у тому, що рівність можливо досягнути видозміненням сучасної системи за допомогою скерування сил на утворення більшої рівності у можливостях (збільшення доступу до освітніх проектів та робочих місць і т.д.). Однак у шістдесяті та сімдесяті роки ми стали свідками народження багатьох радикальних феміністичних напрямків — власне радикального, соціалістичного, лесбійського, темношкірого, анархістського і т.д. Радикальні феміністки на противагу ліберальним посестрам, переконані у тому, що вся система — патріархальний лібералізм — є зіпсованою конструкцією, побудованою чоловіками і для чоловіків. Тому ці феміністки переконані, що фемінізм може бути лише революційним. Нажаль, оскільки ЗМІ вітають лише лібералок, революційний потенціал радикального фемінізму перебуває у тіні і є занедбаним. Тим часом значення ліберального фемінізму широко обговорюється, і сама феміністська спільнота не має одностайного погляду на це явище. Соціалістична феміністка Зіла Айнштайн вважає, що протиріччя в ліберальному фемінізмі — чи може жінка бути рівною (чоловікові) в межах патріархальної ліберальної держави — потенційно може розв’язатися саме собою та стати вказівкою шляху до радикально нового суспільства. На її думку, „протиріччя між лібералізмом (що є патріархальним та індивідуалістським за структурою та ідеологічними підвалинами) та фемінізмом (що виражає статеве рівноправ’я та колективізм) закладає базис для феміністичного руху „після лібералізму” (p.3). Інші феміністки в цьому менш впевнені. Белль Гукс пише, що „процес, внаслідок якого радикалізм заявить про себе не є таким вже очевидним. ...Позитивний вплив ліберальних реформ на життя жінок не має приводити нас до висновку про те, що вони підривають систему домінації” (p.l9). Згідно з Гукс, „революційні імпульси мають вільно наповнювати нашу теорію та практику, якщо феміністичний рух прогресуватиме в напрямку подолання існуючої репресивності, якщо ми маємо на меті змінити нашу теперішню реальність (гноблення)” (p.l63). В дійсності ж витоки радикального фемінізму можна віднайти вже в ХІХ ст., коли відбувся розкол між політичними радикалами та лібералами. Маргарет Марш в останньому дослідженні докладно описує ранні етапи анархістського феміністичного руху. Передрікаючи появу другої хвилі радикальних феміністок та їхнє гасло „приватне є політичним”, ці перші анархо-феміністки наголошували на тому, що:
„...жіноча субординація укорінена в застарілій системі родинних та статевих стосунків. Нападаючи на інститут шлюбу, часто проштовхуючи ідеї різномантіності сексуальної поведінки (sexual varietism), наголошуючи на важливості як економічної, так і психологічної незалежності, і часто відкидаючи принцип материнської відповідальності, вони доводили, що особиста незалежність є суттєвим компонентом статевого рівноправ’я та що політичні та соціальні права самі по собі не здатні породити таку рівність” (Marsh, p.5).
Між тим ліберальні феміністки (типовою представницею яких є Елізабет Кеді Стентон) шукали способів встановити рівність із чоловіками за допомогою отримання жіноцтвом виборчого права. Лише ж з появою анархо-феміністок та ранніх радикальних феміністок жінки по-справжньому кинули виклик публічній (суспільній)/ хатній (родинній) дихотомії. Врешті же решт, суфражистки отримали перемогу (і почали голосувати), проте особиста сфера як феміністична проблема випала з поля зору. І в той час, коли Емма Голдман та Маргарет Сенгер боролися за контроль з боку жінок над народжуваністю, проблеми сексуальності повністю перейшли до рук Фрейда та Райха. Сексуальність як політична проблема була відкладена до появи таких мислительок, як Кейт Мілле чи Шуламіт Фаерстоун вже в наш час. Та постулати анархо-фемінізму нехтують і в наш час (і не лише анархісти-чоловіки). Відтак, це заподіює шкоду як анархізму, так і фемінізму. Наприклад, небагато соціалісток та радикальних феміністок займалися критикою держави-нації як такої. Це, в свою чергу, стало стимулом для появи аргументів на користь „феміністичної держави”. Тож, хоча анархістська тактика прямої дії вже давно є важливим складником феміністичного руху, кількість феміністок, що відкрито визнають свою приналежність до анархістського руху, лишається досить малою у порівнянні з соціалістками, радикалками та лібералками. Під трохи іншим кутом зору розглядає сучасний розкол на ліберальний та радикальний напрямки Андреа Майлз. Розуміючи, що традиційних розподіл в ідеологічних поглядах — лібералки, соціалістки, анархістки, темношкірі і т.д. — є віддзеркаленням привнесеної чоловіками поляризації політики, авторка замість централізованого погляду на жіночі рухи пропонує концепцію „інтегративного фемінізму”. Ця концепція намагається об’єднати „революційних/ еволюційних” феміністок у боротьбі проти „глобальної системи домінації ("worldwide systems of domination") (Miles, p.l4). „Існує”, — говорить авторка, — „велика кількість феміністок, що, попри велику розбіжність їхніх поглядів та аналітичних підходів, поділяють загальну феміністичну теорію, яка вивищується над локальними неспівпадіннями задля того, щоб репрезентувати зародок нової політичної концепції, що матиме загальну релевантність та універсальну значущість (Miles, p.20). Часто, доходить висновку Майлз, ці феміністки мають більше спільного між собою „різними”, ніж з посестрами із власних чітко вирізнених напрямків. Втім, хоча й є очевидною користь „інтегративного фемінізму” у об’єднанні феміністок, думаю, він невідворотно спричинить появу нових суперечностей. Наприклад, виступаючи в опозиції до всіх форм домінації, ця концепція не може чітко визначити своє ставлення до держави. На мій погляд, в цьому разі слід не догматично відкидати державу (або розподіляти феміністок на її прихильниць та опоненток), але шукати способи реалізації поглядів у практиці. Чи будуть всі інтегративні феміністки будувати свою спільноту, виходячи з низових, „грасрутових” принципів, а чи дехто вимагатиме створення державницьких інституцій, не розуміючи власне домінувальну природу держави як інституції?

Анархізм і розподіл на публічне та приватне.

Добре, дорогий товаришу, коли я буду у Вашому віці, можливо, ці шість питань більше мене не цікавитимуть. Але я живу зараз і вони є величезним фактором для тисяч, навіть мільйонів, молодих людей.
Емма Голдман у відповідь Петрові Кропоткіну (Goldman, p.253)

В той час, як жінки в ХІХ ст. боролися (між собою), розділені розколом на лібералок та радикалом, „жіноче питання” було широко дискутованим в середовищі лібертаріїв. В Англії ранній теоретик анархізму Уїльям Годвін уклав творчій союз з однією з піонерок феміністичного руху країни Мері Уолстоункрафт. В той самий час у Франції утопічний соціаліст Шарль Фур’є писав приблизно таке: „Соціальний прогрес та зміни історичних періодів відбуваються пропорційно до володіння жінками свободою, а суспільний занепад є наслідком зменшення цієї свободи у жінок” (Beecher, p.l). Так само, ранній соціаліст Роберт Оуен, описуючи тонкощі устрою своїх утопічних комун, міг би стверджувати, що „обидві статі матимуть рівний доступ до освіти, прав, привілеїв та особистої свободи” (Harsin, p.75). Нажаль, практика свідчить про те, що часто гарні наміри не є достатніми, враховуючи наскільки вороже ставилось суспільство до ідей утопічних соціалістів. Вивчаючи діяльність оуенівських комун, Джіл Херсін доходить висновку, що „залишки традиційних родинних відносин у комунах непомітно переносили нерівність старого світу до нового, що народжувався” (Harsin, p.82). Ці бар’єри продовжують шкодити і зараз соціальним рухам. Хоча багато чоловіків визнають те, що жінка може бути їхнім повноправним партнером у соціальному житті, вони можуть не усвідомлювати, що це, в свою чергу, вимагає рівної участі чоловіків у всіх сферах хатнього (родинного) життя. В той же час, П’єр-Жозеф Прудон (перший, що почав користуватися візитівкою „анархіст”) ідеологічно віддалявся від позицій утопістів, розглядаючи патріархальну родину як фундаментальну соціальну одиницю (Marsh). Бакунін, хоча і прагнув знайти шляхи повноцінної участі жінок у громадському житті, в цьому плані (певно, йдеться про оцінку родини — пер.) не надто відрізнявся від Маркса або Енгельса. У суспільствах ХХ ст., що вдалося організувати як соціалістам-державникам, так і анархо-синдикалістам, дихотомія публічне/приватне так і не була подолана, що призводило до того самого подвоєння роботи, виконуваної жінками. Як пише в своєму дослідженні про іспанську революцію Марта Акельсберг: „Основна частина іспанського анархістського руху відмовилась визнавати як специфічність (specificity) гноблення жінок, так і законність (legitimacy) відокремленості їхньої боротьбі проти цього гноблення” (Ackelsberg, p.ll8). Як пагінець від класичного лібералізму, що понад усе ставив особисту свободу, анархізм успадкував від нього стійкий вияв чоловічої упередженості (consistent male bias). І справа не лише в тому, що жінки брали мінімальну участь у створенні теоретичних засад як лібералізму, так і анархізму, але й те, що в анархізмі залишилася низка старих патріархальних двозначностей, інколи замовчуваних, інколи — ні. Так, наприклад, опозиція публічного та приватного, раціонального і емоційного стала частиною як індивідуалістського анархізму, що мав певну капіталістичну орієнтованість, так і соціального анархізму, що спирався на спільнотність. Втім, поняття особистості, що в свій час виникло і в соціальному анархізмі, суттєво відрізняється від ліберального варіанта. В той час, як соціальний анархізм перебував у пошуках можливостей зміцнити спільнотні зв’язки, лібералізм гарно прилаштувався співіснувати з капіталізмом. Соціальні анархісти зосереджувались на спільноті з метою знайти способи стимулювання взаємодопомоги, і в цьому плані їхні ідеї перетинались з соціалістичними концептами класової свідомості, солідарності та інтернаціоналізму. Ліберальна картина світу, в якому окремі індивідууми змагалися між собою, працюючи лише на власні інтереси, була цілком протилежною поглядам лівих анархістів. Але, якщо соціальні анархісти та соціалісти розуміли, що робітничий клас ніколи не стане рівноправним в межах ліберальної політичної системи, феміністки збагнули, що жінки ніколи не отримують рівних гендерних прав у патріархальній системі, що позбавляє жінок голосу в громадській сфері. Описуючи оманливу суперечність між „вільними та рівноправними особистостями” та жінками, уярмленими у хатньому житті, Анна Філіпс пише: „Коли перед носом у патріархату грюкнули парадними дверми, він прослизає чорним ходом. Замість того, щоб відкидати всі форми панування, ранні ліберали обмежилися тим, що вважали державне правління та родину цілком відмежованими сферами” (Phillips, p.l4). У такий спосіб дихотомія публічного та хатнього (родинного), що інституціювала чоловічий контроль над рішеннями у суспільному житті, потрапила спочатку до ліберальної, а звідти до анархістської політичної теорії.

Анархізм, Фемінізм та Екологія: по той бік від дуалізму

В такому майбутньому суспільстві] природні дружні стосунки дуже швидко породять те, на що не спромоглися тисячоліттями здійснювані штучні спроби, а саме — організацію, спонтанну, вільну, міцну через міцність особистих почуттів спорідненості.
Вольтерін де Кльор

Ми побачили, що анархізм значно поглибив ліберальну критику влади та авторитарності; в той же час фемінізм розширив межі поняття „особисте”. Втім, стосунки між анархізмом та фемінізмом лишалися невизначеними, інколи й парадоксальними. Так, на думку Л.Сьюзан Браун, „анархізм через свою критику влади переважає і вміщує в собі фемінізм” (Brown, p.209). В той самий час англійки з „Нульового Колективу” стверджують, що „фемінізм перевищує анархізм, бо ця теорія показує владу та авторитарність, ієрархію та лідерство таким, яким вони є насправді, а саме — владними структурами, (створеними) чоловіками” (Zero Collective, p.7). Як анархізм, так і фемінізм спрямовують свої слова до всього суспільства, але жоден з них не може вимагати повного домінування над іншим. Анархістська феміністична теорія сама по собі лишається відносно малорозвинутою, попри відродження до неї інтересу у 70-ті та талановиті тексти Керол Ерліх, Пеггі Корнеггер та інших. Отже, синтез цих двох дуже різних політичних філософій, все ще має відбутися, якщо, звісно, це взагалі можливо. Нині ж кожна з теорій надає корисну модель для роздивляння іншої, разом з тим надаючи іншій додаткових змістів та ідей. Проте, замість того, щоб намагатися об’єднати анархізм з фемінізмом, напрошується сам собою альтернативний підхід. Як соціальний анархізм, так і фемінізм презентують спроби вийти за межі власних індивідуалістичних коренів, що тягнуться з класичного лібералізму, де особистість протиставлялася суспільству. Ми можемо подолати цю дуалістичну логіку, спрямувавши свій погляд на нещодавно виниклу концепцію екологічного руху, де несхожа ні на кого особистість стає частиною спільноти на основі принципу „спільності-у-відмінності” (Bookchin). В своїх останніх роботах Томас С. Мартін висловлює думку про те, що переплетіння фемінізму, анархізму та екології починає набирати обертів (Martin). Фемінізм є основою, анархізм — човником, а екологізм — ниткою. Те, що об’єднує всі ці ідеологічні течії, на думку Мартін, є аналіз форм домінації. Хоча критика форм домінування грає вирішальну роль у встановленні контрасту між анархізмом, фемінізмом та екологізмом, саме по собі домінування лишається одним з аспектів людської поведінки. Безперечною заслугою фемінізму є те, що він розкрив те, яких вимірів та розмаху набула патріархальна ідеологія у знеціненні жіночого життя. Від жінки було відібрано не лише те, що вона має думки та почуття, прояви у публічній та особистій сфері, але й була значно применшена цінність її дій, що мають виняткове значення для нас як біологічного виду. Завдання піклування не лише про дітей, але й про немічних, старих осіб і цілком здорових чоловіків виключно було покладене на жіноцтво. Цінності піклування та співчуття, що роблять можливою взаємодопомогу, були старанно виховані в нас під час нашого тривалого дитинства, коли ми перебували у межах жіночої культури. Анархізм є справді теорією (критики) влади та авторитарності, а влада та авторитарність мають тенденцію діяти лише у власних інтересах. Та в теоретичному плані анархізм має недолік, що стосується пояснення людської поведінки, яка сприяє розвиткові взаємозалежності, покладання на іншого та самопожертви. З іншого боку, жіночій рух, що сфокусувався на розробці питань взаємозалежності та автономії, не є однорідним в своєму аналізові влади. Екологія ж пропонує нам широкий концептуальний каркас, що здатний вмістити ідеї обох вищеназваних рухів. В екологічній моделі (я маю на увазі модель соціальної екології) ані анархізм, ані фемінізм не буде змушений підлаштовуватися один під одного. Навпаки, кожна течія може розвиватися незалежно, чи, скоріше, взаємозалежно. Впливом екологічної думки позначена остання робота феміністки-мислительки Лорен Коуд. Хоча вона критикує екофемінізм за його проблемне визначення (співвіднесеності) понять жінка/природа та його споглядання вічної „суті” жіночності, Коуд визнає важливість екологічної моделі як засобу поширення феміністичних ідей:
„Спільнотно-орієнтоване, екологічно відповідальне суспільство має зробити центральними поняттями співучасть та плекання спільних інтересів та перетворити дебати між членами спільноти на обіг думок, а не їхню конфронтацію. Метою цього суспільства буде впровадження взаємної підтримки та створення не репресивного середовища (Code, p.278).
І далі, екологія може забезпечити фемінізм засобами „створити простір для розвитку відповідальної проекції, спрямованої в майбутнє, що викриватиме взаємозалежність між формами та системами панування, експлуатації та гноблення, попри їхнє різне вираження” (Code, p.27l). Сама по собі екологічна думка завдячує у багатьох речах лібертарній традиції. Від географа ХІХ ст. П. Кропоткіна до сучасного соціального еколога М.Букчіна анархістській концепт демократичних спільнот, політичне життя яких керуватиметься принципом „обличчя-до-обличчя”, і які не прагнутимуть панувати над природою, пропонують альтернативи загрозі цілісності біосфери, що походить від індустріального капіталізму. Те, що все ще лишається поза увагою у цих екологічних концепціях, так це можливість взяти на озброєння медійований фемінізмом діалог між сферою приватного та політичного. Внаслідок цього ж можливо відкрити шлях продуктивному діалогу між жінкою та чоловіком, між фемінізмом та анархізмом. Така нова політична концепція ще перебуває у стадії народження, і саме вона буде здатною вийти за межі ліберального патріархату з його наголошенням ізольованого індивідуалізму та постати формою, в якій егалітарна особистість, спільнота та Земля розквітнуть у взаємній гармонії.

Bibliography
Martha A. Ackelsberg, "Mujeres Libres and the Role of Women in Anarchist Revolution," in Rohrlich and Baruch (eds.), pp.116-127.
Anarchist Federation of Norway, quoted in Martin, p.11.
Jonathan Beecher, Charles Fourier (Univ. of California, l986).
Murray Bookchin, The Philosophy of Social Ecology (Black Rose Books, Montreal, 1990).
L. Susan Brown, "Beyond Feminism," Our Generation, vol. 2l, #l, Fall l989.
Voltairine de Cleyre, quoted in Paul Avrich, An American Anarchist (Princeton Univ. Press, Princeton, l978).
Lorraine Code, What Can She Know? (Cornell Univ. Press, Ithaca, l99l).
Hester Eisenstein, Contemporary Feminist Thought (G. K. Hall & Co., Boston, 1983)
Zillah R. Eisenstein, The Radical Future of Liberal Feminism (Northeastern Univ. Press, Boston, l986).
Emma Goldman, Living My Life (New American Library, Meridian edition, New York, l977).
Sandra Harding, Whose Science? Whose Knowledge? (Cornell Univ. Press, Ithaca, l99l).
Jill Harsin, "Housework and Utopia: Women and the Owenite Socialist Communities," in Rohrlich and Baruch (eds.), pp.73-84.
bell hooks, Feminist Theory: From Margin to Center (South End Press, Boston, l984).
Catherine A. MacKinnon, Toward a Feminist Theory of the State (Harvard Univ. Press, Cambridge, l989).
Margaret S. Marsh, Anarchist Women l870-l920 (Temple University Press, Philadelphia, l98l).
Thomas S. Martin, "The Convergence of Anarchism, Feminism & Ecology," Our Generation, vol. 23, #2, Summer l992, pp. 1-l3.
Angela Miles and Geraldine Finn (eds.), Feminism: From Pressure to Politics (Black Rose, Montreal, l989).
Anne Phillips (ed.), Feminism and Equality (New York Univ. Press, NewYork, l987).
Ruby Rohrlich and Elaine Hoffman Baruch (eds.),Women in Search of Utopia (Schocken Books, New York, l984).
Zero Collective, Zero (An anarchist/anarcha feminist monthly), #l, June l977, London.
http://library.nothingness.org/articles/SA/en/display/357

Передклад: indymedia_ua